Сміття менше, ніж здається

04.02.2013 10:25
Еколог за покликанням Юрій Зима доводить: 80% непотребу — це сировина, яка не повинна потрапляти на звалище. Причина ж того, що проблема звалища у Великих Грибовичах досі актуальна, у хронічному небажанні влади її вирішувати.

Наприкінці 90-х Юрій Зима – металофізик за освітою, кандидат технічних наук, доцент кафедри прикладної механіки Національного лісотехнічного університету – почав перейматись проблемами знешкодження, сортування та утилізації побутових відходів. «Ми прекрасно розуміємося на життєвому циклі машин, але нічого не робимо, щоб запобігти тому злу, яке може статися по завершенню їх життєвого циклу. Екологічні аспекти надійності є дуже важливим питанням, а екологічну доцільність можна поєднати навіть із економічною привабливістю», - каже еколог за покликанням, переконуючи, що за наявності політичної волі масштаби грандіозних сміттєзвалищ, що загрожують довкіллю, можна скоротити у декілька разів. Він  уже кільканадцять років переконує львівську владу змінити політику поводження із сміттям на Грибовицькому звалищі. Та, за словами пана Зими, цією проблемою просто не хочуть займатися: «Бо наша влада може працювати тільки за схемами відкатів, а не за моделями, обґрунтованими за допомогою здорового глузду. Кожен новий губернатор обіцяє щось змінити, але тільки язиком чеше. Якби наші начальники частіше туди приїжджали, хоча б раз на тиждень, може, щось би зрушило з місця. Але їм вигідно те, що відбувається навколо звалища зараз. Це й Садового стосується, хоча я поважаю цього хлопця. Змінити скурвленість нашої влади можуть тільки нові покоління». Політику поводження з відходами не лише на Львівщині, але й в Україні загалом Юрій Зима зве «суцільним злодійством».

 


- Пане Юрію, хто повинен відповісти за це злодійство у випадку Грибовицького сміттєзвалища?

- Усе почалося ще за радянських часів. Комуністи зараз кричать, що за двадцять років незалежності ми втратили всі їхні «здобутки». А то ж саме вони своїм перстом указали місце під Львовом, куди мала звозитись уся ця нечисть: не лише сміття, але й гудрони, токсичні відходи львівського нафтопереробного заводу. Завод збанкрутував, його власники мінялись, а відходи тепер нічиї, тож ними ніхто не займався. Важливо, що це не проблема міської ради, а проблема нафтопереробного заводу. Прокуратура повинна знайти його власника і відповідно до статті 13 Конституції України зобов’язати розпорядится своєю власністю таким чином, аби вона не шкодила довкіллю. Цієї відповідальності на місцеве самоврядування звалювати не слід.

 

Інша проблема – те, що вони намагаються робити для подолання негативних наслідків для довкілля. На грибовицьку купу падає дощ і сніг, вода реагує з цією гидотою й утворює так званий фільтрат, який іде у ґрунтові води. Тепер звалище зобов’язали обкопати, щоб скерувати фільтрат трубами до спеціального збірника, звідки його вивозитимуть на очисні споруди міської каналізації.  Хоча цю отруєну каналізацію жодні споруди не очистять, її можна хіба що висушити й перетворити на енергетичні гранули.

 


Як усе це робиться, ми не знаємо – інформація закрита. А насправді в Грибовичах реально зробити нормальне звалище. Його можна накрити, а зверху будувати що завгодно, хоч промислові, хоч розважальні об’єкти. Щоправда, спершу вся рідина звідти має бути віддренована, а біогаз видобутий. Але в це треба вкласти гроші. А звідки вони візьмуться, якщо ми нічого не платимо за те, що смітимо? Усі говорять про інвестора, але ж інвестор повинен заробити на тому, що вкладає – а йому також ніхто не хоче платити.

 


- Що, на вашу думку, конкретно треба робити з Грибовицьким полігоном?

- Щоб такий обєкт міг претендувати на назву «полігон», він повинен бути обнесений сіткою, аби сміття не розліталось. Те, що ми маємо у Грибовичах, - примітивне звалище, де налагоджена хоч якась експлуатація, на відміну від багатьох нелегальних звалищ. А цивілізованих полігонів, які відповідали б нормативним вимогам, в Україні нема взагалі.

 

Закрити сміттєзвалище не можна, адже відходи треба кудись дівати. Якщо по суті, то слід почати його рекультивацію. Зараз Гірхімпром готує проект із рекультивації та закриття, що коштуватиме мільйони. Але для того, щоб почати рекультивацію, треба спершу налагодити щоденну належну експлуатацію. Сміття слід почати пресувати, присипати ґрунтом і утрамбовувати. Замість застарілої техніки, яка там працює, потрібні пресувальні машини-компактори, які у три-чотири рази зменшують об’єм привезеного. Паралельно треба побудувати новий полігон побутових відходів – значно менший за площею, аніж Грибовицьке звалище, що займає кількадесят гектарів.

 


- Що за люди зараз працюють на звалищі, збираючи сміття?

- Це брудний бізнес, над ними є барон. До речі, той, хто керує цими людьми, чинить основний спротив реорганізації сміттєзвалища і проведенню там будь-яких робіт. Мешканці довколишніх сіл також відіграли свою недобру роль у тому, що звалище існує в такому вигляді. Бо вони погоджувались на подачки. На гроші, які влада витратила на цяцьки для селян, можна було давно закрити й рекультивувати смітник.

 

- Скільки коштів на це потрібно?

- Шоб зробити все добре, потрібно багато  - великі мільйони доларів. Але витрати можна рознести в часі, роблячи все поступово. Якщо ми вже почали збирати пластикові пляшки, це означає, що ми будемо вивозити на третину менше відходів, адже третина сміття, що вивозиться сьогодні – це поліетилен. А якщо сортувати сміття повністю, на полігон теоретично має йти максимум 20% від того, що викидають сьогодні. Отже, решта 80% - це плід злочинного невігластва людей. Це наша спільна проблема, до цього довела наша екологічна тупість, і збагнути, що ми робимо не так – наше найперше завдання.

 

Я дуже часто чую, проводячи семінари, що треба починати з навчання, виховання молодого покоління. Та яке моральне право ми маємо виховувати молодих, якщо гидимо щодня самі? Спочатку самі трохи змініться, а потім ідіть і мордуйте дітей своєю псевдомораллю. Дві тисячі років нам не вистачило, щоб зрозуміти: не можна служити Богові й мамоні водночас. Ось яскравий приклад: ми всі уповаємо на економічне зростання. На кожному кроці чути: якщо економіка зростатиме, тоді ми щось зробимо з екологією. Але економічне зростання супроводжується шаленим зростанням кількості відходів: на 40% зріс ВВП – на 40% зросла кількість відходів.




- Можливо, першим кроком має бути зменшення кількості потенційних відходів? До прикладу, шоколадка загорнена у два-три папірці…

- Справді, необхідно заборонити багатошарові запакування. Європейський Союз своїми директивами вже регулює багато таких питань. Ці директиви готові, їх треба просто сісти й переписати. Але в нас немає кому вести облік побутових відходів. На Заході є система обліку, є й платня за упакування – вартість  переробки папірця, в який товар запакований, урахвована в його ціні.

 

Слід прагнути до того, щоб товари, які ми продукуємо, давали якомога менше відходів. Хоча я як технік тішуся будь-яким інженерним здобутком, тепер, коли я розібрався в проблемі сміття, розумію, що виключно технократичний підхід до розв’язання людських проблем заводить нас у глухий кут. Коли ми проєктуємо будь-який технічний виріб, ми повинні обовязково передбачити, що робити з ним по завершенні його життєвого циклу.

 

Не існує такого поняття як «сміттєпереробний завод». Немає таких потужних дурних машин, які переробили б усе. Сміття ще можна спалити, але скільки енергії на це треба затратити! Якщо ж інженерному генію вдасться створити такі машини, що зможуть переробляти наше лайно на цукерку, то вони будуть постійно потребувати сировини – а отже, не орієнтуватимуть нас на зменшення кількості відходів. Адже в цьому випадку вони не будуть рентабельними. Натомість, стратегічна лінія, яка повинна бути присутною в усіх видах людської діяльності – це саме мінімізація кількості або уникнення відходів. І перший крок до цього – політична воля.

 


- Припустімо, вона буде. Та як змусити пересічних людей дбати про мінімізацію кількості відходів?

- Звичайно, серед людей дуже багато нечистоплотних, але більшість українців, я переконаний, люблять чистоту.  Пригадую такий випадок у своєму дитинстві, наприкінці 40-х – на початку 50-х. На Рівненщині, звідки я родом, у селі Тучині Гощанського району був радянський танковий полігон, а при ньому військове містечко, де жили офіцери з родинами. Час від часу там влаштовували ярмарок. Я досі пам’ятаю картинку, яка для мене є ілюстрацією чистоплотності і проекологічного поводження української людини: бабуся купила оселедець на вагу і тримала його у газеті. Тоді оселедець не продавали у пластикових упаковках. Я дивився, як вона його всього з’їла; біля неї зібралися, звичайно, песики й котики. Рештки, які лишилися, вона віддала їм. Але що вона зробила з газетою?! Сучасний споживач, напевно, пошукав би потаємний куточок, куди можна було б кинути або «інтелігентно» покласти папірець. Вона ж цим кавалком паперу, просяунітим олією, нагнувшись, випуцувала собі чоботи. Це ілюстрація того, що українець не пропащий у боротьбі зі сміттям.


 


- Як ви оцінюєте ті спроби запровадити сортування сміття, які робляться зараз?

- Сам по собі жоден різновид сміття не є шкідливим – усе можна переробити, всьому можна дати раду. Небезпека виникає, коли все змішане разом.

 

У Європі тонна гарно обробленого поліетилену коштує до 400 євро; ми ж даруємо зібрану на смітниках сировину бізнесменам. Але вони молодці, що за це взялися. Поставили сітки для поліетилену, куди люди носять пляшки. Щоправда, нікому не пояснюють, що туди можна кидати тільки поліетиленові пляшки високої густини – з-під води чи пива. І то там зайвим є корок. Пляшки ж із-під фарб, із-під побутової хімії зроблені з поліпропілену, їх туди кидати не можна. Підприємці, витративши гроші на сортування зібраних пляшок, відкинуть не потрібний їм поліпропілен, і він однаково потрапить на звалище.

 

Дехто ставить контейнери на папір. Але це дурниця, папір можна ефективно переробити, лише коли він сухий і чистий. Папір, який намокне в контейнері, підійде хіба на виготовлення якоїсь нещасної картонної упаковки. Або на компост разом із харчовими відходами, яких у структурі сміття до 30%. Для ефективної переробки папір слід збирати, наприклад, у навчальних закладах. Аптеки ж, до прикладу, повинні збирати перетерміновані ліки, які ми викидаємо на звалище. Євроремонт ми зробили, в Європу йдемо. Але Європа поводиться з відходами проекологічно, ми ж усе, що можна, захарастили відходами свого євробудівництва. 

Маркіян Прохаськостудент Школи журналістики УКУ

Коментарі (0)

Додати коментар

***
  •  
  •  
Чиста субота news image

20 квітня львів’яни вийшли на толоку, щоб очистити від сміття парки, вулиці, дворики, помити пам’ятник і погладити ропуху.

Названо ТОП-20 лекцій TED

Чи вбиває школа креативність? В чому сила інтровертів? Як викрити брехуна? Що нам заважає досягти успіху? Найяскравішими виступами конференцій TED мільйони інтернет-користувачів продовжують ділитися і кілька років після їх проведення.