ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНИЙ РЕСУРС
HOMEPAGE
Знайти новину

Дім несамотньої старості

07.03.2013 21:44
Дехто з пацієнтів геріатричного пансіонату знаходить там не лише спокій та турботу, але й любов та сімейне щастя. Репортаж із львівського будинку для літніх людей.

В аптеці нас лише троє: провізор, я і старша пані в черзі переді мною.

 

- Ось якби в нас були такі будинки, я б пішла туди жити. Там такі ж самі, як я. А так… Живу сама, продала трикімнатну квартиру, купила однокімнатну, нових сусідів не знаю, родини тут не маю. Ось так іще ходжу на роботу, вона мене й тримає.

 

Зясовую, що жінка говорить про ізраїльські будинки для старих людей, які бачила по телевізору. Вона зітхає й іде. А я згадую фільм «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» - кадри, де старші люди ввечері збираються разом, весело проводять час, жаліються, що в них щось пропало.

 

А як в Україні? Не раз чула думку, що зі старших людей у спеціальних геріатричних установах знущаються, а діти, які віддають туди своїх батьків, живуть без Бога в серці. Ця думка не давала мені спокою кілька днів. На вулицях я майже підсвідомо приглядалась до літніх людей. Щоб краще розібратись у ситуації, йду в Львівський обласний геріатричний пансіонат на вулиці Медової Печери.

 

На території пансіонату тиша, яку часом порушують пташки чи скрапування води з даху та дерев. Майже на кожному балконі різнокольорові плями – це сохне одяг мешканців. Нарешті знаходжу потрібну будівлю, де розташована адміністрація. Біля кабінету директора людно: хтось прийшов влаштовуватись на роботу, дехто, з місцевих, вирішити побутові проблеми.

 

А проблеми, за словами директора Михайла Сенькевича, виникають нерідко. Здавалося б, усі дорослі, та часом ведуть себе не краще за дітей. Переважно в кімнатах живуть по двоє, проте є такі пожильці, які не можуть зжитись ні з ким. Таким виділяють окрему кімнату. Та й тоді відлюдьки нарікають, що інші мешканці заважають їм шумом. Михайло Борисович, який уже 28 років очолює пансіонат, спокійно вислуховує всі скарги. Бачу, його тут люблять. Поки директор робить мені екскурсію, до нього підходять старенькі, вітаються, запитують про самопочуття та запрошують у гості.

 

Зараз у будинку мешкають триста шістдесят людей. Та були часи, коли мешканців було майже вдвічі більше.

 

Будинок для літніх людей у Львові був заснований у 1946 році, тоді пацієнтів було близько шістдесяти. У 70-х роках кількість охочих жити тут зросла, й почали добудовувати додаткові приміщення. Одноповерховний будинок, де зараз розташована адміністрація пансіонату, сполучений із п’ятиповерховим – житловим. У коридорох пахне побутовою хімією,  кімнатах – старістю і ще  чимось: ліками, випраним одягом, їжею.

 

Майже всі розійшлись на обід. Переходимо від дверей до дверей, поки не знаходимо відкриті. Антоніна Станіславівна зустрічає гостей, сидячи біля вікна. На невеликому столику Біблія, молитовник і фігурка Діви Марії. В кімнаті чисто, а стіни персикового кольору додають відчуття затишку. На ліжку вишиті подушки, гачковане покривало. Всі кімнати сплановані однаково: невеличкий коридор, наліво – шафа, направо – ванна кімната, прямо – кімната, де є два ліжка, два невеликі столики, два крісла і вихід на балкон.

 

У 81 рік, перенісши операцію з видалення катаракти, жінка любить читати. Вона збирає людей у капличці на своєму поверсі для молитви. Сама вона зі Збаража Тернопільської області. В Пустомитах під Львовом працював її син-військовий. Коли почались проблеми з серцем, лікарі попередили сина, що мамі потрібен догляд, тож нехай забирає маму до себе чи переїжджає до неї.

 

- Йому залишалось якихось чотири роки до військової пенсії, - розповідає жінка. – Службу лишити він не міг. То ж треба десь на роботу влаштовуватись і до шістдесяти працювати. То я й переїхала до нього, а в Збаражі все продала. А як доробився до пенсії, то й не стало сина. Ось так залишилась я сама.

 

Голос жінки стишується, на очах з’являються сльози. Та за кілька хвилин вона опановує свої почуття і вже спокійно розповідає про свій побут.

 

Знайомі порадили Антоніні Станіславівні поселитись у геріатричному пансіонаті, де вона матиме догляд, їжу і свою кімнату. Ось уже пятнадцять років жінка вважає цю маленьку кімнату своїм домом, а сусідів і персонал – найближчими людьми.

 

За словами директора, мешканці пансіонату не є ізольованими від зовнішнього світу. За потреби вони можуть покидати заклад, попередивши про тривалу відсутність адміністрацію. Постійно читають газети, дивляться телевізійні новини, а ввечері п’ятниці тут розпалюються не гірші пристрасті, ніж на політичних ток-шоу, яких усі чекають.

 

Ці люди народились за радянської влади, а дехто памятає війну. Тож вони закономірно переживають за те, що буде далі з Україною, і за себе – чи вистачить на них грошей. 25% їхніх пенсій вони отримають на особисті витрати, решта перераховується в державний бюджет на їхнє утримання. Та середня пенсія у Львівській області становить 1325 гривень, а вартість утримання однієї людини в геріатричному пансіонаті протягом місяця – близько 2200 гривень. Держава платить лише за самотніх людей, яких нема кому утримувати. Хто має родичів, мусить оплачувати своє перебування в пансіонаті сам.

 

Анна Станіславівна ні на що не жаліється: готують смачно і тепло, є з ким поговорити. Згадавши про їжу, всміхнулась, а потім пояснила: згадала мешканку пансіонату, яка вирішила подарувати борщ своєму нареченому. Таким мав бути перший шлюбний дарунок.

 

- А вас ніхто заміж не кликав? – питаю

 

- Кликали. І ще як молода була, кликали, але син мене поставив перед вибором: або чоловік, або я. Казав, що втече з дому. Так і була сама. Й тут кликали, але до чого він мені тут, той чоловік? Якби мала город, він пішов би і скопав. А так? Щоб мала кому штани прати? А-а-а, не хочу я того. Та й не можна мені прати – вже два інфаркти перенесла. Навіть сходами ходити не можна, лише ліфтом.

 

Я давно чула, що в будинках для старих людей одружуються, й що робиться це заради економії. Прошу познайомити мене з подружжям, яке утворилось у цих стінах. В одному з коридорів Михайло Борисович зупиняється, побачивши літню жінку.

 

- А що, Любцю, розкажеш, як ти в нас свою долю знайшла?

 

Жінка всміхається знічено, проте запрошує мене до своєї кімнати. Чоловіка немає – він ще в їдальні. Кімната нічим не відрізняється від інших, хіба що відчувається різкий запах сигаретного диму. На одному з ліжок спить кіт. Зловивши погляд директора, жінка починає виправдовуватись: мовляв, котик чистий, вони постійно його купають. «Ну, ти мені дивись, - відповідає директор. – Якщо будуть блохи…».

 

Любов Петрівна тут уже шість років. У неї п’ятеро синів і дочка. Хвалиться, що скоро стане бабусею, бо її Настя на лютий чекає синочка. Ще рік тому нічого не бачила, все було чорним – мала катаракту. Ніколи не забуде відчуття, коли після операції їй зняли бинти з очей і вона побачила зелені листки. І зараз, коли розповідає про це, в голосі бринять сльози. Питаю, чи добре їй живеться з чоловіком.

 

- Та живемо добре, - відповідає. – Я зі всіма нормально ладнаю, але він мені як рідний. Ось купила скатертину сюди, покривало на ліжко, холодильник маємо свій. Та ми з Миколою ще не оженились. Живемо разом давно, а тепер вирішили задокументувати.

 

Заходить Микола Ількович. Побачивши, що жінка не сама, зупиняється у дверях, вітається й виходить, покрутившись у невеличкому коридорі. Жінка в цей час голосно шепоче:

 

- Та він у мене добрий. Не пє, не свариться. Лише те, що курить, та я й сама курю. Добре нам удвох живеться.

 

Дорогою до кабінету директора мовчимо. Кожен думає про своє. Прощаючись, Михайло Борисович каже:

 

- Старості не треба боятися. Я б хотів, щоб сюди приходило більше молоді – студентів, школярів. Краще зрозуміли б старість.

Наталія КритовичШкола журналістики УКУ

Коментарі (0)

Додати коментар

***
  •  
  •  
Чиста субота news image

20 квітня львів’яни вийшли на толоку, щоб очистити від сміття парки, вулиці, дворики, помити пам’ятник і погладити ропуху.

Названо ТОП-20 лекцій TED

Чи вбиває школа креативність? В чому сила інтровертів? Як викрити брехуна? Що нам заважає досягти успіху? Найяскравішими виступами конференцій TED мільйони інтернет-користувачів продовжують ділитися і кілька років після їх проведення.