ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНИЙ РЕСУРС
HOMEPAGE
Знайти новину

Мустафа Найем: Рано чи пізно ми прийдемо до суб’єктивної журналістики

18.03.2013 13:13
Мустафа Найем. Фото Мар’яна Павлика

Мустафа Найем. Фото Мар’яна Павлика

Відомий журналіст «Української правди», телеканалу ТВі, активіст журналістського руху «Стоп цензурі!» Мустафа Найем на майстер-класі у Львівському національному університеті імені Івана Франка розповів про відмінність між телебаченням та інтернетом, чим блогер відрізняється від журналіста та що таке суб'єктивна журналістика.

"Все, що необхідно, аби добре писати: ясне мислення"

Як  Ви прийшли в журналістику?

- Я ніколи не займався журналістикою. У 2004 році я прийшов у інформаційне агентство «КонтекстМедіа». Прийшов туди, тому що мені були потрібні гроші, у чому я можу щиро й відверто зізнатися. У мене не було мотивів змінити країну чи життя. Це було єдине агентство, яке відгукнулося на моє резюме. У 2005 році відкривалася газета «Коммерсантъ. Украина», я прийшов туди і попросився на посаду позаштатного автора. І мене взяли. Власне саме в газеті й розпочалася справжня журналістика. Я ніколи не навчався журналістиці, закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю інженер, яка взагалі не має нічого спільного з гуманітарними науками.

- Тобто Ви у «Коммерсанті» навчилися так добре писати?

- Я не вважаю, що добре пишу. Це правда, не облудлива скромність. Моя робота не полягає в тому, щоб я добре писав. Я не публіцист, не письменник, не фейлетоніст. Я журналіст , моя робота – здобути факти. А писати твори нас всіх вчили ще в школі. Все, що необхідно, аби добре писати: ясне мислення і передавати інформацію зрозуміло й без двозначності. Тому я не бачу нічого складного, щоб писати саме так, як я пишу. В «Коммерсанті» мене навчили викладу думок, певній стилістиці, певних основ журналістики. Робота в «Коммерсанті» була для мене своєрідною школою життя, за що вдячний колегам по цеху.

 

"Наша справа - надати чесні, правдиві, перевірені факти, не більше"

Чому діяльність «Української правди» не викликає такого значного суспільного резонансу в українському середовищі, як, скажімо, WikiLeaks у світі? Адже журналісти неодноразово публікують результати розслідувань, що проливають світло на корупцію та кумівство в українській політиці.

- В «УП» ніколи не публікувалося чогось такого, про щоб ви не знали. Ми всього лиш уточнюємо, скільки крадуть, де і хто. От що справді цікавим може бути в «УП» - це взаємостосунки між політичними суб’єктами. А все, що стосується того, що мало б обурювати чи провокувати зміни, то, як мені здається, люди втратили певний поріг чутливості. Все зводиться до буквальних речей. Дуже багато історій, які б мали викликати суспільне обурення, однак нічого не відбувається. Я не думаю, що «УП» ставить собі за ціль викликати обурення чи протести. Наше завдання – інформувати, постачати людям факти. І вже вони, співставляючи факти, повинні вирішувати чи виходити на вулиці, чи ні. Наша справа - надати чесні, правдиві, перевірені факти, не більше.

«Якщо у вас є можливість отримати факт – отримайте його»


Якими інструментами володіє журналіст, проте, які рідко використовує?


- Ключове питання радше полягає в психологічній проблемі журналіста, яку складно вирішити одному. Якщо вам забороняють знімати дещо, про що варто на вашу думку знати суспільству, то з одного боку ви притримуєтеся думки, що в суспільстві потрібно дотримувати законів, з іншого - ви розумієте, що те, що зараз відбувається, дуже важливо показати, і це ваша функція та роль. Моральний конфлікт завжди присутній: чи маєш ти на це право? Цей внутрішній конфлікт я вирішив для себе наступним чином: я вважаю, що журналіст в своїй роботі десь так чи інакше виходить за рамки закону. Якщо конфлікт лежить в соціальній сфері, то можу. Ми маємо право фотографувати заборонені документи, місця. Ми маємо на це право, з огляду на те, що держава не звітує, як повинна була б це робити. Якщо у вас є можливість отримати факт – отримайте його. І не варто перейматися, чи це комусь невигідно чи незаконно, тим паче, якщо це напряму стосується журналістської роботи. Але, якщо ти дав слово, що інформація, яку ти отримаєш «off record», то тут повинно існувати абсолютно самурайське правило: дотримайтеся слова. За кордоном відомі цілих три поняття: «on record», «off record» і «back ground». «On record» - це та інформація, яку ти можеш подавати з посиланням на джерело, «off record» - виключаються будь-які згадування чи цитування, «back ground» - ти можеш про щось говорити, але без посилання на джерело, інформація для тебе. Цей циркуляр був придуманий в НАТО. В нас такі правила не діють. І мені здається, що якщо ти пообіцяв людині, що лише слухаєш її і не будеш посилатися як на джерело, то потрібно виконати обіцянку. Навіть у випадку, якщо це суспільно значуща інформація. Це як в адвокатській діяльності – повинна бути певна етика, інакше підриваються основи професії. Я думаю, що завжди знайдеться спосіб видавати певну інформацію без посилання на джерело. Головне не зраджувати джерело – святіше цього нічого немає. Ви повинні розуміти, що вам довіряють не лише внизу, а й люди наверху, з якими ви спілкуєтеся в межах роботи.

«Без картинки будь-яка інформація на телебаченні нічого не вартує»


- Чи подобається Вам робота на телебаченні?

- Телебачення володіє двома властивостями, які необхідно завжди пам’ятати: перше –  ніколи телебачення не зможе так глибоко показувати процеси, як робить це газета, інтернет та радіо. На телебаченні головне – візуальна картинка, а також дорогим є час. Три тисячі знаків, які ти можеш написати в газеті – це може бути доволі глибока замітка. Три тисячі знаків на телебаченні – це великий репортаж. Вам ніхто не надасть цього часу, велика конкуренція і глядач не хоче від вас інформації, йому потрібні розваги. Глядачу потрібні прості, доступні і правильно побудовані фрази. Фразами ви можете лише дуже примітивно висловлювати власні думки. На телебаченні вчать тому, що все складне, що ви знаєте потрібно подавати просто. Насправді, потрібно володіти чималою майстерністю, аби про складні речі розповідати просто. А журналіст без попереднього досвіду роботи такою майстерністю не володіє апріорі. Специфіка телевізійного журналіста полягає в тому, що йому окрім сенсу, з певної події потрібно ще й винести картинку. І часом найбільше зусиль потрібно докласти, щоб отримати картинку, аніж вловити сенс. Без картинки будь-яка інформація на телебаченні нічого не вартує. А тому не рідкість, коли картинка йде в збиток сенсу. При такій специфіці роботи, телевізійники отримують більшу зарплатню, що я вважаю великою несправедливістю. Але тим не менш, телебаченню доступні вплив і покриття. Звісно, що властивість впливати на уми дорого оплачується. Наскільки це правильно чи неправильно – судити не нам. Це одна з несправедливостей нашої професії. Окрім цього, телебачення надзвичайно швидко «спалює» людину. По-перше, ти набридаєш людям, по-друге – ти не можеш бути весь час цікавим. Будь-яка людина має властивість повторюватися. І якщо у вас не має глибини розуміння процесів, то з часом все, що ви говорите буде нецікавим. До того ж, до молодих журналістів немає довіри.

 

«Працювати з інформацією і не бути банальним - насправді складно»


- Як найближчим часом може змінитися журналістика?

- У журналістиці все більше простежується тенденція суб’єктивізму. Чималу кількість інформації я отримую, переглядаючи стрічку новин у Facebook. Таким чином, я отримую зрозумілу картину дня в Україні. Рано чи пізно ми прийдемо до суб’єктивної журналістики, це факт. Але не думаю, що соціальні мережі сильно змінять журналістику. Професійна журналістика відрізняється від блогерства тим, що ми несемо відповідальність, а блогери – ні. Професійна обробка інформації вимагає часу. Більшість людей, що пишуть у Facebook, Twitter чи в блогах, роблять це факультативно. Журналіст виконує свою роботу щоденно, а тому - знає більше. Однак, певний блогер може мати цікаву думку. Користувач Facebookу може опинитися у певному місці у певний час, де є конкретний факт. Але це не може відбуватися систематично. Якщо цей блогер постійно буде в темі і підтримуватиме високий рейтинг, то в нього не буде іншого виходу, як піти в журналістику. Працювати з інформацією і не бути банальним - насправді складно.

«Є конкретні інструменти, якими суспільство реально може захищати свої права, але ними ніхто не користується»


- Чому українці досі не навчилися захищати свої невід’ємні права?

- Тому що, воювати з Януковичем набагато приємніше, аніж з конкретними проблемами. Є конкретні інструменти, якими суспільство реально може захищати свої права, але ними ніхто не користується. Якщо проблема набуде масового характеру, то люди рано чи пізно почнуть відстоювати та боротися за свої права. До прикладу, спробуйте примусити ЖЕК відремонтувати сходи в під’їзді. Повірте, якщо вам це вдасться, то сусіди з іншого під’їзду заразяться прикладом. Почніть з малого, це набагато простіше. Пройдіть всі необхідні інстанції. І як журналіст розкажіть про те, як вам вдалося подолати цей шлях. Для цього не потрібно мітингувати. Це проблема журналістів, що вони не розповідають про наявні інструменти, а їх доволі багато.

Захід організовано ГО "Свобода слова" за підтримки кафедри нових медіа ЛНУ ім. Івана Франка та Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. 

Записала Лілія Тулупенко, фото - Мар’яна Павлика, ЛНУ ім. Івана Франка

Коментарі (2)

Додати коментар

    • 20.03.13 11:55
    • до E-oneа яка ж тоді Ваша версія? цікаво...
    • 19.03.13 22:10
    • E-oneЯ не вірю жодному його слову. Він бреше зі старту. Він прийшов в агенцію бо йому були потрібні гроші і йому їх відразу дали - ха ха ха ха. Ще хтось у це повірить ????
  •  
  •  
Чиста субота news image

20 квітня львів’яни вийшли на толоку, щоб очистити від сміття парки, вулиці, дворики, помити пам’ятник і погладити ропуху.

Названо ТОП-20 лекцій TED

Чи вбиває школа креативність? В чому сила інтровертів? Як викрити брехуна? Що нам заважає досягти успіху? Найяскравішими виступами конференцій TED мільйони інтернет-користувачів продовжують ділитися і кілька років після їх проведення.