Футбол і політика

31.03.2013 18:55

Каталонські сепаратисти, єгипетські спецслужби, Гондурас, Гітлер, Сталін, Янукович – усі робили це. Політики не можуть протистояти спокусі використати популярність «гри мільйонів» у своїх інтересах.

Футбол – це гра мільйонів. Це такий самий безсумнівний факт, як і те, що ця гра має вплив на мільйони. Політики, чимї завданням є маніпулювати людьми й скеровувати громадську думку в певне русло, не залишають у спокої найпопулярнішу у світі гру.

 

Мабуть, найяскравіший приклад злиття футболу з політикою – іспанське «Ель Класико». Протистояння між «Реалом» і «Барселоною» виросло не стільки з футбольного суперництва (хоча спортивні результати дуже важливі), скільки з політичного протиставлення двох столиць – іспанської та каталонської.

 

Іспанія політично, культурно й етнічно поділена на різні регіони. Мешканці одного з них – Каталонії – століттями безуспішно намагаються добитись незалежності. У ХХ столітті футбольним виміром цієї боротьби стало «Класико». Своєї теперішньої гостроти суперництво між мадридським «Реалом» і «Барсою» набуло протягом правління диктатора Франсиско Франко (1939-1975), який провадив політику уніфікації Іспанії. «Реал» як столична команда й улюблений клуб диктатора став уособленням цієї централізації, що мала також й антикаталонське спрямування. «Барселона» ж, навпаки, стала символом відцентрового руху каталонців.

 

В Італії футбольна політика виявляється більш узагальнено в протистоянні Півдня та Півночі. З часів об’єднання Італії в 1860-х північні регіони Італії традиційно багатші й економічно розвиненіші за південні. Тож не дивно, що команди з Півночі – «Інтер», «Мілан», «Ювентус» - можуть похвалитись куди більшими успіхами, хоча «Наполі» або столичні «Рома» й «Лаціо» також мають свої славні сторінки історії.

 

Не оминула політика й ірландський футбол. 1921 року утворилась Ірландська вільна держава (нині – Республіка Ірландія), але шість північних графств залишились у складі Великої Британії. Політичний розкол відбувся й в ірландському футболі: двадцять шість незалежних графств створили Футбольну асоціацію Ірландії (FAI), тоді як в Ольстері утворилась Ірландська футбольна асоціація (IFA).

 

Є в історії випадок, коли футбольний матч став приводом до війни. Це сталось у 1969 року, коли гондураська збірна програла сусідньому Сальвадору вирішальний матч за право грати на чемпіонату світу 1970 року. Це спричинило шестиденний збройний конфлікт із застосуванням артилерії та авіації. Суперечності між державами існували давно, але саме матч став останньою краплею для зіткнення, в якому загинули, за різними оцінками, від двох до шести тисяч осіб.

 

Явний політичний слід простежується в трагедії 1 лютого 2012 року в єгипетському місті Порт-Саїд, коли внаслідок масової бійки між фанатами загинули 74 особи та постраждали близько тисячі. Боротьба проти режиму Хосні Мубарака тривала в Єгипті вже другий рік, напруга в суспільстві не спадала, й зрештою вилилась у це побоїще. Футбольні фани були однією з рушійних сил еволюції, тому, на думку деяких політиків з опозиційного середовища, інцидент 1 лютого міг бути спланований силовими структурами як акт відплати.

 

Переймались футболом і тоталітарні режими нацистської Німеччини та Радянського Союзу. Олімпіада в Берліні 1936 року була вкрай політизованою, й провал німецької збірної на футбольному турнірі дуже розчарував Адольфа Гітлера. А 14 травня 1938 року в Берліні відбувся товариський матч між командами Німеччини й Англії. Перед грою англійські футболісти отримали наказ віддати нацистський салют під час виконання гімну Німеччини:

 

На той час англійським політикам було вельми важливо задобрити Гітлера, хоч би й у такий спосіб.

 

І Сталін, і його попередники використовували футбол для політичної пропаганди. Найяскравішим прикладом є легенда про так званий «Матч смерті». Згідно з нею, 6 та 9 серпня 1942 року на київському стадіоні «Зеніт» відбулися два поєдинки між місцеою командою «Старт» і «Флакельфом» - елітною командою німецьких військово-повітряних сил. Перед матчем радянським футболістам пригрозили смертю, якщо вони переможуть. Та вони все одно перемогли з рахунком 6:0 і були всі до єдиного розстріляні.

 

Насправді матчі відбулись, але суперником «Старту» були не елітарні льотчики, а звичайна команда вояків-аматорів. Із одинадцятьох радянських футболістів розстріляли лише чотирьох, але аж 1943 року й не через футбол – вони саботували роботу заводу, на якому повинні були працювати. Недавній російський фільм «Матч», попри запевнення його творців у максимально достовірному відтворення історичних подій, не позбавлений пропагандистських елементів радянської легенди. Втім, «матчі смерті» таки траплялись – їхніми жертвами ставали єврейські команди або окремі єврейські гравці. Один із них відбувся за часів німецької окупації у Львові: після поєдинку було розстріляно гравців єврейського клубу «Гасмонеї».

 

Можна згадати й інші політично-футбольні історі: феномен футбольних хуліганів у Британії 70-х і 80-х, що був наслідком соціальних проблем, або відмову збірної СРСР їхати на матч до Чилі, де внаслідок перевороту владу захопив Авґусто Піночет.

 

Приклади втручання політики у футбол можна знайти й у незалежній Україні. Це стосується, зокрема, президентських перегонів 2004 року. Дотепер пам’ятне інтерв’ю головного тренера збірної України Олега Блохіна після гостьового розгрому Туреччини з рахунком 3:0 у відборі на чемпіонат світу 2006 року: «Ми хочемо присвятити цю перемогу нашому кандидату Віктору Федоровичу Януковичу». Звісно, Блохін мав право на власні політичні вподобання, та чи міг він розписуватись за всю команду?

 

Зараз в Україні чи не найбільш політично активною групою є саме футбольні фанати. Переслідуючи окремих фанатів або тиснучи на фан-рух загалом, влада не враховує їхньої змобілізованості та відданості своїм поглядам. Особливо це було помітно в історії з культовою кричалкою «Спасибо жителям Донбасса…». До речі, утисків зазнають не лише кияни, але й фанати рідного для чинного керівництва держави «Шахтаря». Саме на прикладі футбольних фанатів можна бачити, що, хоч як українців ділять на «східняків» і «западенців», вони залишаються солідарними. Зараз на стадіонах Києва, Львова, Харкова чи Дніпропетровська можна побачити виступи на захист сина й батька Павличенків, киян, які, на думку фанатів, були несправедливо засуджені за вбивство, якого не скоїли.

 

Словом, хоч би як хотілось шанувальникам футболу відмежувати його від політики, навряд чи це досяжна мета. Адже політики завжди готові використати популярність гри у власних інтересах. І навіть такі позитивні моменти, як дружні фото іранських та американських футболістів на чемпіонаті світу 1998 року:


на жаль, не заперечують загальної тенденції: футбол і політика нерозривні.

Роман ЛехнюкЛНУ ім. Івана Франка

Коментарі (2)

Додати коментар

    • 05.04.13 19:10
    • БогданПиши ще :)
    • 31.03.13 19:46
    • ПавлоСолідно)дізнався багато чого цікавого для себе!)))Справді, спорт, особливо у тоталітарних суспільствах - ще той засіб пропаганди)))та що далеко ходити))Коли будувався у 1960-х рр. стадіон "Дружба" (тепер - "Україна") у Львові, то тоді активно закликали всіх львів'ян йти і помагати його будувати, бо стадіон ніби народний)))
  •  
  •  
Чиста субота news image

20 квітня львів’яни вийшли на толоку, щоб очистити від сміття парки, вулиці, дворики, помити пам’ятник і погладити ропуху.

Названо ТОП-20 лекцій TED

Чи вбиває школа креативність? В чому сила інтровертів? Як викрити брехуна? Що нам заважає досягти успіху? Найяскравішими виступами конференцій TED мільйони інтернет-користувачів продовжують ділитися і кілька років після їх проведення.