ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНИЙ РЕСУРС
HOMEPAGE
Знайти новину

Покоління, приречене на зміни

08.05.2013 06:29

То хто ж ми, ровесники української незалежності та водночас свідки стрімкого розвитку новітніх технологій: везунчики чи проклята генерація? Як міняється світ медіа і ми разом із ним.

Ми народилися, коли всесвітня мережа Інтернет поповнилася українським сегментом. Ходили до школи і водночас спостерігали, як персональні комп’ютери ставали вже не розкішшю, а буденністю. Вступали до вишу і знайомилися з майбутніми однокурсниками через соціальні мережі. Почали шукати роботу, коли слова «імейл», «скайп», «мобілка», «ноутбук», «нетбук», «смартфон», «планшет» стали звичними та увійшли до нашого щоденного лексикону. То хто ж ми, ровесники української незалежності та водночас свідки стрімкого розвитку новітніх технологій: везунчики чи проклята генерація? Кожен має самостійно знайти відповідь на це запитання. Однак без самоаналізу та самоусвідомлення себе як частини глобальних процесів не обійтися.

 

Еволюція чи занепад?

Німецький соціолог Макс Шелер запропонував цікаву, але від того не менш песимістичну теорію про людство як «глухий кут» усього живого на планеті Земля. Йдеться про поступовий декаданс світової спільноти. Ми вже давно зупинилися у власному розвитку і перестали еволюціонувати, а так званий «науково-технічний прогрес» і всі його похідні – лише жалюгідна спроба ще бодай трішечки відтягнути час остаточного краху.

 

Однак мене більше надихає концепція інтернет-маркетолога Андрія Маштакова. На його переконання, протягом усієї історії медіа безупинно розвивалися. Першими журналістами (тобто носіями та передавачами життєво необхідної інформації), імовірно, були ще первісні люди. Цей період умовно можна окреслити як епоха «Personal media», коли надважливими були точність, конкурентоспроможність, уміння пристосовуватися. Після «неолітичної революції» та появи землеробства і скотарства прийшло розуміння циклічності. Настала ера «Traditional media», що тривала багато тисячоліть й у підсумку знаменувала зародження та закріплення традиційних засобів масової інформації. Ми, люди ХХІ століття, на жаль чи на щастя, знаходимося на перетині двох визначних періодів: «Traditional media» та «New media». Це час, коли символ доведено до абсолюту, а розвиток новітніх технологій впливає на життєву амплітуду кожного з нас. Гідно увійти в нову епоху та навчитися продуктивно функціонувати в ній – ціль, яку перед нами ставить сьогодення.

 


 

Інтернет всюдисущий

Ми живемо у вельми цікаву епоху, коли світ «хворіє» на своєрідну шизофренію. Сучасна людина спостерігає процес створення множинності реальностей і, як не дивно, дуже швидко вчиться співіснувати з ним. Перша реальність – це сприйняття світу природним шляхом: завдяки органам чуття. Друга реальність – це пізнання світу новітнім шляхом (куди звичайні органи чуття не досягають): завдяки інтернет-технологіям.

 

Кількість активних «юзерів» всесвітньої павутини невпинно зростає. Це логічний і невідворотний процес. Інтернету знадобилося лише п’ять років, щоб «завербувати» пятдесятимільйонну аудиторію. Традиційні ЗМІ-попередники потребували значно більше часу, щоб досягти такої ж популярності.

 

Інформаційне середовище

Час, років

Радіо

38

Телебачення

13

Кабельне телебачення

10

Інтернет

5

 

«Всюдисуща павутина» своєю липкою структурою торкнулася багатьох. Та чи не є вона звичайнісінькою пасткою – неосяжними тенетами, з котрих уже не буде ані сили, ані бажання вибиратися назовні?

 

Логічно, що найактивніше користуються інтернетом як ресурсом для пошуку необхідної інформації молоді люди. Сюди не зараховуватимемо дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, які лише опановують навички «продуктивного проведення часу» в інтернеті, і пенсіонерів, які адаптуються до цифрових реалій не так швидко. Однак варто пам’ятати, що з усіх правил є винятки. Школяр, який цілими днями «гортає» Вікіпедію, чи бабуся, яка, скажімо, шукає на кулінарних сайтах потрібний рецепт, – усе ще дивина. Та чи надовго?

 

Пошук інформації в інтернеті зазвичай цілеспрямований, і його вектор визначають перебування в межах соціальних (малих чи великих) груп, особисті інтереси, спеціалізація (для старшокласників та студентів), професійна діяльність (хто вже знайшов свою нішу в житті).

 


 

Найкращий приклад – наочний. Студенти різних напрямів підготовки на питання: «Що ти шукаєш в інтернеті такого, що може шукати лише представник твоєї спеціальності, а в майбутньому – професії?» відповіли по-своєму:

 


 

Звісно, що на репрезентативність це опитування не претендує, однак демонструє, що інтернет швидко закріпився як незамінне джерело доступу до необхідної інформації. А справжня, «доросла» соціологія свідчить, що 72% української молоді (респонденти від 15 до 21 року) не уявляють без нього свого життя, – за найновішими даними Інституту Горшеніна. У майбутньому, цілком можливо, цей відсоток «інтернет-заангажованості» залишиться незмінним (адже люди не зраджують улюбленим звичкам), але це буде вже не молодь, а дорослі представники різноманітних професій.

 

 

Успішний журналіст без журналістської освіти: утопія чи реальність?

Одночасно з розвитком та закріпленням інтернет-технологій у нашому суспільстві спостерігається цікава тенденція: журналістом може бути кожен. Тим, хто вже має профільну освіту, набагато легше навчитися створювати медійний контент, аніж випускнику журфаку опанувати велетенський обсяг інформації для достатньої орієнтації в темі, над якою він працює. Блогерство, соцмережева творчість, громадянська журналістика мимоволі створюють чималу конкуренцію «автохтонним» представникам професії. В Україні прикладів успішних діячів медіа без журналістської освіти більше, аніж достатньо:

 

Вахтанг Кіпіані – головний редактор сайту «Історична правда» – історичний факультет Миколаївського державного педагогічного університету.

 

Мустафа Найєм – журналіст каналу «ТВі», ресурсу «Українська правда» – факультет авіаційних і космічних систем Київського політехнічного інституту.

 

Ганна Безулик – телеведуча – механіко-математичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

 

Віталій Жежера – колумніст-театрознавець – Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого.

 

В’ячеслав Піховшек – політичний аналітик, політичний технолог, журналіст – філософський факультет КНУ ім. Шевченка.

 

Артем Франков – головний редактор журналу «Футбол» – Харківський державний університет, радіофізичний факультет.

 

Роман Чайка – телеведучий, журналіст, музикант – біологічний факультет ЛНУ ім. Франка.

 

Данило Яневський – теле-, радіоведучий, колумніст – Чернівецький державний університет ім. Федьковича, історичний факультет.

 

Світлана Леонтьєва – телеведуча – фізичний факультет КНУ ім. Шевченка.

 

Олена Білозерська – блогер, журналіст – Київський національний університет культури і мистецтв.

 

Олег Романчук – публіцист, засновник журналу «Універсум» – фізичний факультет ЛНУ ім. Франка.

 

Список можна продовжувати довго…

 

Але от яка дивина: більше половини удостоєних звання «Заслужений журналіст України» таки мають журналістську освіту. На жаль, у нас визнання народом і державою – це поки що різні речі. Цікаво коментує цей факт Олена Притула – головний редактор та співзасновниця «Української правди», – яка теж свого часу була удостоєна такого звання: «Так, у мене є ця нагорода. Нахабства не піти на церемонію нагородження в мене вистачило, мужності не прийняти цю нагороду, коли президент прийшов у літак і передав мені її при моїх колегах, у мене на той момент не було. Але я йому сказала, що держава не може нагороджувати журналістів. Для мене це точно не робота на державу і владу, для мене це робота для людей, як би пафосно це не звучало». До речі, пані Притула за освітою інженер-акустик.

 

 

«Ходіння» політиків у FB (читай: народ). Українська перспектива

Важко оминути і той факт, що сьогодні представники будь-якої професії, маючи екаунт у соцмережах, стають потенційними джерелами інформації: корисної і не дуже. Журналісти у власних публікаціях усе частіше посилаються на сторінки Facebook (FB) або Twitter. Написання матеріалів спрощується, зусилля мінімізуються. А щоб отримати коментар, достатньо лише «підстерегти» потрібну людину онлайн та заохотити її до спілкування.

 

Україна жваво підхоплює західний досвід інтеграції політичної еліти в соціальні мережі. Жваво – означає масово, кількісно. Але чи якісно? Наприклад, інтернет-ресурс «Watcher» подає список приватних екаунтів українських політиків, їхніх публічних сторінок та сторінок партій у FB. Дані списку періодично оновлюються та доповнюються, однак (за цими ж даними) далеко не кожен екаунт може «похизуватися» тим, що до його творення докладає руку сам політик.

 

Баварські студенти, які нещодавно приїздили до Львова, зауважили, що 61% німецьких високопосадовців мають сторінку у FB, до якої регулярно і власноруч дописують. Якщо відслідковуванням усеукраїнської владної верхівки в соцмережах уже займається «Watcher», то ми перевірили, чи нинішній склад Львівської міської ради «дотягує» до показників Німеччини. 45 з 90 депутатів Львова мають особистий екаунт у FB, мимоволі створюючи показову статистику – 50%. Сюди входять ті екаунти, які показуються при вводі імені та прізвища (спочатку – українською, а якщо потрібно – латиницею) та за зовнішнім виглядом претендують на звання «реальні». Якщо котрийсь з політиків по-чудернацьки підписався та через це не потрапив до таблиці «обраних» – це його провина, а не наша.

Міський голова Андрій Садовий своєю публічною сторінкою (www.facebook.com/A.Sadovyy) таки змушує визнати: більшість представників нинішньої Львівської міської ради зареєстровані у Facebook. Це про кількість. Визначення ж якості (тобто справжнього авторства, частоти відвідувань та дописувань, корисності опублікованої інформації) потребує глибшого й детальнішого аналізу.


Якщо в меншості мудрець?
А якщо не мудрець, а середньостатистичний випускник журналістського факультету, котрий знає все потроху і в підсумку нічого? А якщо не в меншості, а в числі тієї велетенської безпорадної маси, яку продукують журфаки різноманітних українських вишів? Що робити тому, вище вже згадуваному, «автохтонному» журналістові, що має омріяний диплом і мізерний багаж знань одночасно?

Варіантів не так уже й багато. Або здобувати другу спеціалізовану освіту, щоб бодай у чомусь ґрунтовно орієнтуватися. Або займатися форсованим саморозвитком, щоб надолужити втрачене. Або ж залишити все на своєму місці з примарною надією, що колись ситуація зміниться на краще. Популярність останнього варіанту зашкалює і призводить до заповнення вітчизняного медіапростору недієвими, невмілими, неконкурентоспроможними журналістами, які в підсумку створюють примітивний та абсолютно неякісний контент.

Світ регресує чи прогресує? – питання риторичне. Факт залишається фактом: він стає інакшим. Чекати, поки світ «прогнеться під нас» можна довго, навіть вічно. А от починати вчитися співіснувати з ним, таким непередбачуваним та мінливим, ніколи не пізно.

Цей матеріал здобув одне з призових місць на конкурсі «Світ, що ЗМІнюється…», організованому Школою журналістики Українського католицького університету.
.



  •  
  •  
Чиста субота news image

20 квітня львів’яни вийшли на толоку, щоб очистити від сміття парки, вулиці, дворики, помити пам’ятник і погладити ропуху.

Названо ТОП-20 лекцій TED

Чи вбиває школа креативність? В чому сила інтровертів? Як викрити брехуна? Що нам заважає досягти успіху? Найяскравішими виступами конференцій TED мільйони інтернет-користувачів продовжують ділитися і кілька років після їх проведення.