У день виходу нового альбому інтернет просто вибухнув. Нову Земфіру слухали всі. Україна ж чекала квітня. Ми обрали найсхіднішу точку концертного туру – гайнули в Донецьк.

Земфіра увірвалась до мого життя в тому віці, коли хлопчики називають тебе товстою, джинсова панама – це круто, а прищі надійно припорошені маминою пудрою. Батьки забороняли слухати «Румбу», охрестивши її піснею для наркоманів, і через це музика ставала потрібнішою – заборонений плід завжди солодший. Хоч як змінювались музичні смаки, завжди залишалась Вона. А потім з’явився друг – єдиний та вічний. І Земфіра стала високовольтною лінією передачі постійного струму. У дворі, за слабоалкоголкою й чіпсами, ми домовились не їхати на концерт, поки конкретно не припече. Тільки за тринадцять років цей момент настав – сьогодні, зараз. І ми з Аліною купили квитки.

 

Палац спорту «Дружба» поволі обростає людьми. Ходили чутки, що ставати у чергу слід за шість-сім годин. І ось до початку концерту залишається півтори, а відвідувачів негусто.

 

- Десь тут ходить маленька Земфіра, - протягує втомлена Аліна. 

 

- Ти ж ніколи її не бачила, - починаю прискіпуватись я. – Звідки знаєш, що це не сама Земфіра?

 

- Точно, - сміється вона. – Звідки?

 

Зрозумівши, що черги боятись не варто, зникаємо у винній крамниці. А коли повертаємось, сек’юриті категорично відмовляється нас впускати:

 

- З професійним фотоапаратом і сигаретами не можна, - цитує себе охоронець.

 

Доводиться здавати техніку і класти повну пачку за парапет. Ми проходимо до фан-зони, займаємо місця і звикаємо: людей мало, ноги ниють, тхне потом і рясними парфумами. Обіцяні двадцять хвилин запізнення перетворюються на сорок. На розігріві – підозріла дискотека літнього курорту. В певний момент розумію, що підмахую не лише головою, але ще й руками. І, різко прокинувшись, бачу, що картина змінилась: за нами згуртувався натовп, трибуни наповнились, згасло основне світло.

 

Й зненацька вийшла вона. Темна, худа, тепла. Не вітаючись, розітнула повітря першими акордами пісні «Без шансов», викликавши бурю криків і хрипів. Колись просто дівчинка з Уфи, пісні якої пронесли через своє життя мільйони людей. Червоно-зелене світло, що переходить у білі розсіяні промені, заповнило легені. Стало задушливо. Зникло все, крім мокрих долонь і силуету на сцені – високого, яскравого, з блідими руками й темними колготами. Цей силует рухався, жив іншим життям біля синтезатора. І з очей вихлюпнулась дитяча, безгучна вода. Повітря просякло електрикою. Здавалося, зараз на голови посиплеться дах. А Земфіра – ще стримана, на вдиху, - оглядає залу. Їй подобаються ці люди. Завершивши пісню, розслабляється й видихає:

 

- Привіт, Донецьк!

 

На «Жить в твоей голове» з нового альбому приходжу до тями. Вмикаю запис. Підношу руки, вливаюсь у потік. Приголомшливе світло. Земфіра й музиканти майже тонуть у мерехтливому синьому, червоному, жовтому. Ідеальний звук. Рівний голос, аранжування до тремтіння, барабани Марінкіна – все зливається в суцільну нескінченність.

 

Дивно, але навіть публіка в першій фан-зоні здебільшого адекватна. Найчастіше на масових концертах під сценою зчиняються бійки, зникають мобільні телефони, пропалюється одяг. Тут – лише недорослі дівчатка з недитячим перегаром, що час від часу нахабно пхаються й годують навколишніх волоссям. Дрібниці.

 

- Доне-е-е-е-ецкие обла-а-а-ака-а-а! – витягує Земфіра «Кувырок». Зала верещить від захвату.

 

Іноді вона збивається, забувши текст пісні. Ніяковіє, ховає обличчя в долоні. Потім опановує себе, всміхається й співає далі. Їй дуже пасує ця чорна спідниця. Але я завжди уявляю її іншою – тією, першою Земфірою, з розкиданим по круглому обличчі волоссям, у темних окулярах і просторих джинсах. Перше сильне враження, яке ніколи й нічим не заміниш.

 

- Ви знаєте, який сьогодні хороший день? – звертається Земфіра до публіки. – У нас був відмінний саундчек. Зрозуміло, що концерти – це щастя для всіх музикантів, але я страшенно люблю саундчеки. Хороший саундчек значить хороший концерт!

 

Слово «хороший» розтікається, розчиняється в натовпі. Жодної втоми, тільки теплота. Дві дамочки ЛГБТ ляскають мене по плечу пляшкою з-під мінералки.

 

- Охоронці передають, щоб пили, - пояснює одна.

 

А Земфіра видихає й підводить концерт до офіційного завершення:

 

- Я дуже люблю свою роботу. Хочу, щоб усі так само любили свою роботу. Шукайте себе. Не ходіть на ту роботу, яка вам не подобається. Ну, загалом ви зрозуміли, так?

 

І заряджає «Итоги». А потім бере і рубає з плеча. Представляє музикантів, дякує за концерт і йде зі сцени, залишаючи порожнечу. Незавершеність. Натовп стоїть, як безпорадне загублене щеня.

 

У Києві та Одесі група виходила на біс тричі. У Харкові й Дніпропетровську – двічі. Донецьк – останнє місто українського туру, і він також хоче тричі. Публіка верещить, викликаючи музикантів назад. І вони, припинивши дражнитись, повертаються. Справжня магія починається тільки під час бісу.

 

- У неї, здається, нереально болить голова, - кричить Аліна. – Вона постійно тре скроні.

 

Справді, Земфіра перепрошує:

 

- Вибачте за гримаси. Якась мігрень. Намагаюся не звертати уваги, - й голосно додає. – Але боляче, чорт забирай, боляче!

 

Секунда, й лунає кавер «Дельфинов» «Мумий Тролля» у парі з гітаристом Ємельяновим. Зал рясніє букетами, а Земфіра піднімає над головою український прапор з автозаправки й хитається в такт. «Ментальні музичні трибуни», як вона назвала їх, готують їй чудеса у відповідь. Пронизлива «Хочешь», вимкнене світло – і зала тоне в незабутньому видовищі: сотні мобільних телефонів зринають над головами. Ми немов у глибині океану, а за нашими спинами сяє люмінісцентний планктон. Ми вміємо дихати під водою.

 

Земфіра доспівує, схрещує руки за головою, вдивляється в зал, усміхається.

 

- Дякую, - каже вона. – І за що нам усе це?

 

Вона бачила багато міст, виступала в різних країнах. Україна довго чекала на неї, тому не хоче відпускати, домагаючись третього бісу. І Земфіра знов повертається. Починається «точно остання» пісня – «Блюз».

 

- Панове сек’юриті, - звертається вона до охорони другої фан-зони, - панове сек’юриті, чи не можна впустити людей? Ми граємо останню пісню.

 

Й весь вільний простір заповнюється людьми. Завтра кожна з них повернеться до звичного життя. Сьогодні ж усі пливемо в одному човні. Для цього й існує музика Земфіри, цей концерт – щоб забути подивитись на годинник. Спізнитись на поїзд. Вийти з концертної зали босоніж і хором витягувати «Ариведерчи». Чекати на наступний приїзд. І ще не раз згадувати її слова: «Дякую, гостинна Україно, південний красивий народе!». А потім, на зітханні: «Дуже живі».

Фото Дмитра Рябошапки

Анастасія ГаврішоваШкола журналістики УКУ